Георгій Юр’єв – спостережливість лікаря, очі художника і глибоке проникнення в таїнство буття і небуття створюють містичну картину світу російської провінції.

Свіфт

Корабель повертається з високих широт, пливучи у хмарі криків, стогонів і лютої лайки. Звуки позамерзали в студених широтах й повисли бурульками на линвах, відтак ожили, розтанувши на сонці. Замерзлі звуки - це, здається, у Свіфта...

Давно, у ті часи, коли слово «Бог» писали з маленької літери, і всі як один були атеїстами, мені віддали церковні журнали, що залишились після смерті старого чоловіка, який колись, ще до того, як почались переслідування, був священиком. Там, серед спеціальних статей, була рубрика духовної поезії, і в ній я натрапив на молитву дивовижної краси, написану білим віршем. Подробиць змісту не пам’ятаю, але пам’ятаю суть. Я подумав тоді, що моє власне і загальноприйняте розуміння світу поверхове, неповне й пласке, і зрозумів, що є інші люди, інше розуміння Світу, Вічності та долі людини в ній.

Писала жінка, що рано пішла в монастир. Ченців часто називають «похованими  живцем». Світ втратив для неї сенс після загибелі нареченого – морського офіцера. Була війна, його корабель не повернувся з походу. У холодних північних водах моряків не шукають. Вода наділена високою теплопровідністю й швидко охолоджує тіло, й щонайбільше, через півгодини неминуче настає параліч мускулатури, і безвольні тіла з іще не згаслою свідомістю йдуть на дно. У мене завжди стискається серце, коли дивлюсь воєнну хроніку: перевернутий, пробитий торпедою дредноут, кіль, котрий ще стирчить, і крихітні чоловічки, що чіпляються за нього, один за одним зісковзуючи у воду, а море довкола кипить від людських тіл.

Про що молилась наречена-удова? Про те, щоб не трапилось того, що трапилось? Про спасіння його душі? «Прийми покійного, Господи, до Твоєї благої оселі». Подібний хід думок видавався тоді мені цілком природним для людей віруючих. Ні, жінка просила Бога про інше, про те, щоб час зупинився, завмер, замерз, але не для всіх, лише для цього нещасного корабля. Нехай його корабель безмовно пливе у вічності, нехай її суджений пильно вдивляється у далечінь, вистежуючи ворога. Але нехай мовчать зачохлені гармати, торпеди сплять в череві жерл. Вона просто хотіла зрівняти у часі свій крок з його кроком, наздогнати його. Як у Буніна в "Холодній осені": "Ти поживи тут, повтішайся, а я почекаю на тебе Там".

І перестали бути для мене неможливими кораблі-привиди, «летючі голандці», що являються безмовно, подивовуючи тих, хто їх бачить, своєю давністю, й відходячи знову у вічність. І збагнув я, "що день може тривати довше ніж вік».

І вже після цього не виглядали дивними розрахунки А.Д. Сахарова та його простеньке креслення з точкою зупинки й повороту вісі часу. Час почне свій зворотний відлік. Як у кіно навспак, розбита ваза з розсипаними по підлозі квітами збереться знову і злетить на стіл.

А потім стало зрозумілим детальне Біблійне пророцтво про воскресіння мертвих, де кості «спочилих раніше» сповзаються, збираючись у кістяки, знову стягуються жилами й обростають плоттю. «І сонце ангели погасять, наче свічу непотрібну вдень». І буде інше світло й інші небеса, і всі спочилі раніше воскреснуть преображенні, і всі кому треба, побачаться один з одним. «Для Бога немає мертвих».

© Copyright: Георгий Юрьев, 2008

Коментувати...

Переклад з російської Галини Пагутяк
09.12.2009

Читайте також у рубриці: